Віра під час війни

Думки, якими я хочу поділитися з вами, народжені моїм власним нелегким досвідом переживання війни. Без претензій на всебічність і глибину. Просто думки.

Певно, немає тяжчого, гострішого, боліснішого випробування твоєї особистої віри, ніж випробування війною. Звісно, буттєва сила релігійної віри піддається випробуванню щодня протягом усього життя. Часом більше, часом менше. Іноді випробувальні події йдуть одна за одною дуже щільно, не залишаючи місця для «передиху», і ми зазвичай називаємо це «чорною смугою». Коли ти втрачаєш роботу, коли близька тобі людина смертельно хвора, коли сам в облозі життєвих криз, а відповідь на твої палкі молитви — Боже мовчання…

Але нічого не може зрівнятися з війною. Інтенсивність екзистенційного болю сягає майже нездоланного рівня. Війна — це коли кількість моральних викликів на одиницю часу перевищує всі мислимі норми. Це не «чорна смуга» в житті — це безодня.

Я згадую свій досвід молитов, що залишилися без відповіді. І так само згадую радість почутих благань. Ніде ти не відчуваєш порожнечу Божої відсутності так болісно, як під час війни. Ніде тебе не переповнює відчуття Його присутності так яскраво, як у цих жахливих обставинах. Війна загострює особистий досвід.

Я згадую свій досвід молитов, що залишилися без відповіді. Найбільш болісними й пам’ятними були два випадки, коли я палко молився під час повітряної тривоги: «О, Господи, зроби так, щоб жодна російська ракета не влучила в ціль!» Але влучила. То був той чорний день у Вінниці, про який ми всі знаємо. У другому випадку — був розстріл колони біженців поблизу Запоріжжя… «О Боже, чому? Я ж молився палко й щиро, вірячи у Твою силу?!»

Таких випадків було немало. Утім, попри внутрішній біль, віри я не втрачаю. Я не можу цього пояснити. Може, віра — це щось укорінене дуже глибоко, тому проста логіка подій не здатна зруйнувати її навіть болем реальності? Може, справжня віра й виявляється отак — на межі зламу?

Але я пам’ятаю й зовсім протилежне. Пам’ятаю сповнені усвідомлення чогось неземного відгуки наших воїнів, які просили молитися й свідчили: «Моліться за нас! Ми бачимо, як Бог рятує. Бачимо, що Він поряд із нами!» Згадую наші палкі молитви за наполовину оточений Київ і за першу тоді значну поразку росіян та втечу з північної частини України.

Таких випадків теж було чимало. Війна — це коли ти живеш між радісною вдячністю Богові, з одного боку, і палючим болем розчарування — із іншого. «Господи, Хто Ти? Як Ти дієш у світі? Дивом, чудесами чи мужністю й відвагою воїна, який захищає свою землю? Надприроднім втручанням чи даром мудрості, даним очільникам нашого війська й мужності народу?» Це коли ти просиш Бога, як просив колись Мойсей: «Покажи Мені славу Свою!»

У нас є невеликий гурток людей, які ставлять такі ж запитання й так само гостро переживають кризу віри. Наш основний принцип — висловлювати болючі, «незручні» питання віри, а не пригнічувати, не душити їх у собі. Ми обговорюємо їх разом. Що ж допомагає нам не втрачати віри й навіть зміцнювати її? Те, що ми думаємо про Христа, про присутність Бога в людському стражданні. Якщо Сам Бог мав пройти через страждання заради нашого порятунку — певно, у цьому є якась вселенська необхідність.

Ми бачимо Христа у війні. Ми бачимо Його в проявах людської самопожертви, альтруїзму, у готовності віддати своє життя заради інших. Війна відкриває божественну сторону людської природи, а не лише її протилежну, гріховну суть. Ми бачимо Його в мужності наших воїнів, у допомозі наших зарубіжних друзів.

Христос посеред нас.

Дмитро ЦОЛІН

Благовісник, 2,2023